Необхідно розрізняти астрономію (грец. Astron - зірка; nomos - закон) і астрологію (astron; logos -  вчення). Перша виникла для задоволення практичних потреб: складання календаря, мореплавання, метеорології. Накопичуючи знання і удосконалюючи методи, вона поступово сформувалася в точну науку.Астрологія зародилася в лоні халдейського язичницького культу. До науки вона має таке ж відношення, як гепатоскопия (ворожіння по печінці тварин) до фізіології. Астрологія протягом тисячоліть вправлялися у своїх розробках і побудовах, але ні на йоту не змінила своєї ідолопоклонницької суті. Вона завжди була різновидом язичницького фаталізму.Святі пророки викривали астрологів як займаються богопротивною справою: « Зійди й сядь на порох, о діво, дочко Вавилону! Сядь на землю, без трону, о дочко халдеїв ! ‹…› Змучилась ти кількості рад своїх, хай же стануть і хай допоможуть тобі ті, хто небо розрізує, хто до зір придивляється, хто провіщує кожного місяця, що має на тебе прийти!  Ось стали вони, мов солома: вогонь їх попалить, — не врятують своєї душі з руки полум’я..» (Іс. 47:1, 13-14). Святитель Григорій Богослов пише, що вона ображає Божественний Промисел.« Для багатьох, які народилися під різними зірками, рівна доля і на морі, і на війні. Кого пов’язували зірки, тих не зв’язав між собою одинаковий кінець. А інших, хоча розділили зірки, однакова з’єднала смерть » (Слово 5, про Промисел).Живучість астрології пояснити неважко. Вона є підміною істинної релігії.  Християнство, маючи на меті виправити нашу гріховну природу, вимагає від людини духовно-моральних праці і подвигу. Астрологія звільняє її від цієї роботи. Слово Боже вчить, що автором всіх духовних підмін є диявол. Через астрологію він відводить людей від Бога. Хто захопився гороскопами, тому не потрібно молитися Богу. Достатньо лише підлаштовуватися під результати обчислень. У наш час астрологія є живучою з причини відірваності більшості людей від релігійних коренів. Ті люди, які виросли поза традицією - стають жертвами лжедуховності.

«Постараємося, скільки можливо, допомогти покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць — нашими про них молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обіцяні блага», — пише святитель Іоанн Златоуст.

Молитва за померлих — це найбільше і головне, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у інший світ.

По великому рахунку, небіжчик не має потреби ні в гробі, ні в пам’ятнику — все це данина традиціям, нехай і благочестивим. Але вічно жива душа покійного, чекаючи суду Божого, відчуває величезну потребу в нашій постійній молитві. Ось чому домашня молитва про близьких, молитва на цвинтарі біля могили покійного — обов’язок кожного православного християнина.

Особливу допомогу спочилі отримують, коли їх поминають у церкві. Перш ніж відвідати кладовище, кому-небудь з родичів слід прийти в храм до початку служби, подати записку з ім’ям покійного для поминання у вівтарі (найкраще, якщо це буде поминання на проскомидії, коли за покійного виймуть з особливої ​​проскури часточку, а потім в знак обмивання його гріхів опустять в Чашу зі Святими Дарами). Також потрібно відслужити панахиду.

У певні дні року Церква творить поминання всіх від віку спочилих православних християн — як тих, які сподобилися християнської кончини, так і тих, хто був помер раптовою смертю і не отримав настанов перед загробним життя через молитви Церкви.

Панахиди, які відбуваються в такі дні, називаються вселенськими, а самі дні — вселенськими батьківськими суботами. Всі вони не мають постійного числа, а пов’язані з перехідним великопісно-пасхальним циклом:

1.    Субота м’ясопустна — за вісім днів до початку Великого посту, напередодні Тижня про Страшний Суд (5 березня).

2.    Батьківські суботи — на другий, третій і четвертій тижнях Великого посту (26 березня, 2 і 9 квітня).

3.    Троїцька поминальна субота — напередодні дня Святої Трійці, на дев’ятий день після Вознесіння (18 червня).

Напередодні кожного з цих днів в храмах здійснюються особливі заупокійні богослужіння — парастас, а вранці після Літургії бувають всесвітні панахиди.

Крім цих загальноцерковних днів, Руська Православна Церква встановила ще деякі, а саме:

4.    Радониця — пасхальне поминання покійних, буває на другому тижні після Великодня, у вівторок (10 травня).

5.    Димитрівська поминальна субота — день особливого поминання вбитих воїнів, спочатку встановлений в пам’ять про Куликовську битву, а згодом став днем ​​моління за всіх православних воїнів і воєначальників. Буває в суботу, що передує восьмому листопада — дню пам’яті великомученика Димитрія Солунського.

6.    Поминання покійних воїнів — 9 травня.

Окрім цих днів загальноцерковного поминання, кожного покійного православного християнина потрібно щорічно згадувати в дні його народження, смерті, в день іменин. Дуже корисно в пам’ятні дні жертвувати на церкву, подавати милостиню жебракам з проханням молитися про покійних.

За матеріалами Горлівської єпархії УПЦ,

Переклад українською Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ

Перебуваючи з Архіпастирським візитом на Полтавщині у Мгарському монастирі, Блаженніший Митрополит Онуфрій відповів на запитання представників місцевих ЗМІ.

Його Блаженство зауважив: «У монастир приходять ті люди, які хочуть бути святими. Вони приходять з немочами, з вадами, з недоліками, але вони хочуть бути святими та починають боротися зі своїми немочами та пороками. У цій боротьбі вони очищуються і стають святими».

Чи кожен, хто йде в монастир за зціленням – зцілиться?

Відповідаючи на запитання про те, чи обов’язково людина, котра приходить у монастир за тілесним зціленням, отримає бажане, Архіпастир сказав: «Якщо йти до Бога тільки щоб зцілитися, то не кожний отримає зцілення. До Бога треба йти, щоби змінити свій внутрішній світ, серце своє та стан свого духу» – лише тоді «людина отримує все: і зцілення душі, і зцілення тіла».

Як навчитися справжній молитві?

«Щоб навчитися молитися, треба молитися». Але необхідною умовою навчання правильній молитві також є читання творів Святих Отців. «Вони навчають, як правильно звершувати подвиг молитви. Буває таке, що людина береться за подвиг, але не правильно його звершує. Цим вона собі може зашкодити. Тому треба молитися і читати Святих Отців, які пишуть про молитву, щоб правильно звершувати цей подвиг», – наголосив Архіпастир.

Що треба зробити, щоби подолати усі випробування?

«Щоб подолати випробування, – відповів Його Блаженство, – треба жити з Богом. Тоді всі випробування стають легкими та маловідчутними».

Наприкінці інтерв’ю Його Блаженство побажав полтавчанам, щоби Боже благословення перебувало на їхній прекрасній землі й її народі, та щоб Боже благословення було над всією Україною.

До таїнства Святого Причастя необхідно підготувати себе говінням, тобто: молитвою, постом, християнським смиренним настроєм душі, поведінкою та сповіддю.

МОЛИТВА ДОМАШНЯ ТА ЦЄРКОВНА

Той, хто бажає достойно причаститися Святих Христових Таїн повинен почати, хоча б за тиждень, молитовно готувати себе до цього: більше і старанніше молитися вдома вранці та ввечері, а також, по можливості, кожен день протягом тижня вранці та ввечері відвідувати церковне богослужіння. Якщо робота чи державна служба не дозволяє регулярно відвідувати богослужіння, то потрібно ходити на скільки дозволяють обставини, але, у будь-якому випадку, обов'язково необхідно бути на вечірньому Богослужінні напередодні причастя.

Для того, щоб достойно підготуватися до Святого Причастя існує особливе «Правило до Св. Причастя», яке знаходиться у більш повних молитвословах. Воно включає в себе канон покаянний Іісусу Сладчайшому, канони Пресвятій Богородиці та Ангелу Хранителю, канон та молитви до Св. Причастя, молитви на сон грядущим, які необхідно вичитувати напередодні ввечері, а зранку - ранішні молитви та молитви до Св. Причастя.

ПІСТ

З молитвою поєднувати піст, тобто утримуватися від скоромної їжі: м'яса, молочних продуктів, масла, яєць і, взагалі, практикувати стриманість у їжі. Потрібно їсти та пити менше ніж звичайно.

НАСТРІЙ ТА ПОВЕДІНКА

Той, хто готується до Св. Причастя, повинен глибоко усвідомити свою гріховність, убогість душі, нікчемність перед Богом та свою негідну поведінку. Повинен з усіма примиритися і охороняти своє серце від почуття злоби, роздратування, утримуватися від осуду інших, непотрібних думок та розмов, відмовитися від відвідування розважальних місць, яке може сприяти гріхопадінню. Повинен роздумувати про велич таїнства Причастя Тіла і Крові Христових, перебуваючи, наскільки це можливо, на самоті, і читати Слово Боже та книги духовного змісту.

СПОВІДЬ

Бажаючи причаститися, ти повинен прийти на сповідь. Краще це зробити ще напередодні дня Причастя до чи після вечірнього богослужіння - щиро покаятися у своїх гріхах перед священиком, щиросердечно розкрити свою душу і не приховати жодного грішного вчинку. Перед сповіддю необхідно примиритися як з тими, хто нас образив, так і з тими, кого ми образили - смиренно попросити у всіх прощення. Просити прощення потрібно в такій формі: «Прости мене, грішника (-цю), що згрішив (-ла) перед тобою», на це прийнято відповідати «Бог тобі простить, прости і ти мене грішного (-у)».

Під час сповіді краще не чекати запитань священика, а самому розповідати все, що гнітить душу, ні в чому себе не виправдовуючи і не перекладаючи провини на інших. Для того, щоб позбутися фальшивої соромливості при сповіді своїх гріхів, їх можна написати на папері і, у крайньому разі, подати священику під час сповіді.

Правильніше сповідатися напередодні ввечері, щоб весь ранок присвятити молитовній підготовці до Св. Причастя. У крайньому разі, можна сповідатися і зранку, але приходити на сповідь, коли Божественна літургія вже почалася - це крайня неповага до великого таїнства Причастя.

Той, хто не сповідався, не допускається до Св. Причастя, крім випадків смертельної небезпеки.

Посповідавшись, необхідно прийняти тверде рішення - не повторювати знову своїх гріхів. Є добрий звичай - після сповіді, звечора і до Св. Причастя не їсти і не пити. Безумовно, це забороняється після півночі. До утримування від їжі та пиття перед Св. Причастям потрібно привчати і дітей з дуже раннього віку.

ПЄРЄД ТА ПІД ЧАС СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

У церкву необхідно, прийти заздалегідь, до початку читання Часів. Під час Божественної літургії, після того, як проспівають «Отче наш...», до відкриття Царських врат і виносу Святих Дарів, потрібно наблизитися до сходинок вівтаря та очікувати виносу Св. Дарів, коли відкриються Царські врата і диякон виголосить: «Со страхом Божиїм і вєрою приступіте». Першими причащаються (а також підходять до хреста, помазання) братія монастиря, потім діти, за ними чоловіки і в кінці - жінки. Підходячи до Чаші, потрібно завчасно зробити земний поклін, а у неділю та великі Господні свята - поясний поклін, доторкнувшись рукою підлоги, і скласти навхрест руки на грудях - праву поверх лівої. Перед Св. Чашею ні в якому разі не хреститися, щоб випадково не штовхнути Святої Чаші, виразно вимовити своє повне християнське ім'я, широко відкрити рот і благоговійно, з повним усвідомленням святості великого Таїнства, прийняти Тіло і Кров Христову і відразу ж проковтнути.

ПІСЛЯ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Прийнявши Святі Тайни, не хрестячись, треба поцілувати край Святої Чаші та відразу підійти до столика з теплою водою, щоб запити і з'їсти часточку просфори.

До закінчення Богослужіння з церкви не виходити, а обов'язково вислухати «Подячні молитви після Св. Причастя». У цей день - день Св. Причастя - не їсти дуже багато, не упиватися спиртними напоями і, взагалі, вести себе благоговійно та благочинно, щоб достойно зберегти в собі благодать Причастя.

Все, що вище зазначено, є обов'язковим і для дітей, починаючи з семирічного віку, коли діти вперше приходять сповідатися, але і до цього віку батькам, наскільки можливо, потрібно привчати дітей до Причастя таким чином.

КОМУ НЄ МОЖНА ПРИЧАЩАТИСЯ

До Св. Причастя не можна приступати тим, хто ворогує зі своїм ближнім; нехрещеним; тим, хто не носить постійно натільного хрестика; тим, хто не був напередодні на вечірньому богослужінні і хто не сповідався; тим, хто зранку їв; хто запізнився на Божественну літургію, хто не пестився і не читав Правила до Св. Причастя; жінкам, стан здоров'я яких чи зовнішній вигляд не дозволяють бути у церкві, а саме: в період місячного очищення, з непокритою головою, у штанах, з косметикою на обличчі і, особливо, з нафарбованими губами. Також неправославним, хто відвідує приходи неканонічних (розкольницьких церковних угрупувань (Греко-Католицької церкви, Української Автокефальної Православної церкви, Української Православної церкви - Київський патріархат та ін.). Такі люди повинні принести покаяння в тому, що свідомо чи несвідомо перебували у розколі і цим принизили Божественне вчення про Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, порушуючи постанови Вселенських Соборів.

14 вересня Православна Церква відзначає початок індикту — нового церковного року, або новоліття.

В рамках спільного проекту Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал підготовлений редакцією журналу «Фома в Україні».

У Стародавньому Римі, починаючи з 46 року до Різдва Христового, вважалося початком нового року 1 січня — так встановив імператор Юлій Цезар. Календарний рік (юліанський) складався з 365 діб і 6 годин. Така система існувала до моменту, коли в світ прийшло християнство.

У Візантії, яка стала спадкоємницею Стародавнього Риму, новий рік починався з 1 січня. Проте в 312 році імператор християнин Костянтин Великий постановив святкувати початок нового року не з 1 січня, а з 1 вересня. У першу чергу це було пов’язано з системою встановлення і збору податків (індикти або індикти Костянтина Великого), тобто, це було пов’язано з початком нового фінансового року.

У християнській Церкві ця традиція встановилася далеко не відразу. Лише в VI столітті, за правління імператора Юстиніана I, традиція відзначати початок нового року 1 вересня увійшла в життя Церкви.

На Русі новий рік в основному відзначався 1 березня. По-перше, це було пов’язано з церковним Переданням про створення світу, а, по-друге, на цю ж дату змістилася язичницька традиція зустрічі нового року.

Однак на церковному Соборі в Москві в 1492 році, слідуючи візантійської традиції, було прийнято рішення про початок святкування нового року з 1 вересня. Так тривало до правління імператора Петра I.

19 грудня 7208 року (літочислення від створення світу) Петро I підписав указ про святкування нового (цивільного) року з 1 січня 1700 року від Різдва Христового. Таким чином, з епохи Петра дати святкування початку громадянського нового року і церковного нового року розділилися, так як Церква на нову дату не перейшла.

Після революції 1917 року, 14 лютого 1918 року в Російській імперії був введений новий григоріанський календар (новий стиль). Головна відмінність григоріанського і юліанського календарів полягає в тому, що з плином часу різниця між ними збільшується. У ХХІ столітті вона становить 13 днів, а в XXII буде становити вже 14 днів. Таким чином, за новим стилем новоліття відзначається 14 вересня.

Перехід на новий стиль створив для Церкви певну трудність. Тепер у церковних календарях доводиться вказувати дві дати святкування того чи іншого свята або дня пам’яті — за старим і новим стилями.

Їх було всього 12. І за ними не йшли полки навчених солдатів, не виблискувала на сонці зброя, не хропли під важкими вершниками могутні коні, вони не були воїнами, але були простими рибалками з далекої провінції. Їх було всього 12, і всі, крім одного, загинули мученицькою смертю. Але вони назавжди змінили наш світ.

До свята Собору славних і всехвальних дванадцяти апостолів, яке відзначається 13 липня, у рамках спільного проекту, Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал, підготовлений редакцією журналу «Фома в Україні».

Хто такі апостоли?

«Апостол» (грец. апостолос) означає «посланець». Цим грецьким словом, яке міцно увійшло в ужиток української мови, позначаються люди, покликані Іісусом Христом, які стали Його учнями і були відправлені Ним проповідувати Євангеліє і встановлювати Церкву.

Перед апостолами стояло неймовірно складне завдання: зрушити з місця заіржавілі колеса людської Історії, поширити християнство до кінця світу… Бо коли я звіщаю Євангеліє, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангеліє! (1 Кор. 9:16)

Ряд людей, які несли благу звістку народам, котрі знали про Христа, часто з небезпекою для життя, були названі в Церкві рівноапостольними і прославлені як святі.

Чому дванадцять?

Насправді апостолів було більше. Ми знаємо, що за Христом пішло чимало народу. У Писанні ми зустрічаємо згадка про сімдесяти найбільш близьких до Нього учнів, яких також називають апостолами. Один з найбільш відомих апостолів, Павло, також не входив до числа дванадцяти.

Так для чого знадобилося виділити саме цю невелику групу людей і покладати на них якесь особливе служіння? Справа в тому, що число 12 збігається з числом дванадцяти колін ізраїльських.

На час проповіді Христа з дванадцяти родів ізраїльських збереглося всього два з половиною: Іуди, Веніаміна і половина від Левія. Решта дев’ять з половиною родів з часу завоювання Північного царства (722 р до Р. Х.) вважалися зниклими. Євреї вірили, що Бог приведе ці зниклі, розчинені серед інших народів, коліна на батьківщину і відновить народ Божий. Обрання ж Христом дванадцяти апостолів недвозначно свідчить, що цей довгоочікуваний час настає. Однак замість того, щоб десь збирати зниклі коліна народу Ізраїлю, тобто замість того, щоб відновлювати колишній, Старий Ізраїль, Христос створює Ізраїль Новий – Церкву. Для цього Він обирає 12 родоначальників Нового Божого народу – апостолів і посилає їх в світ.

Що сталось з апостолами?

Спаситель попереджав учнів: Я посилаю вас, як овець між вовки (Мф. 10:16). Ці слова можуть здатися незвичайними, якщо згадати, що були сказані апостолам, що відправлялися на проповідь в Галілеї, тобто серед одновірців-іудеїв. Дійсно, перший період проповіді був безтурботним. Апостолів приймали в будинках, слухали, поважали їх… Однак зовсім інакше ці слова стали сприйматися учнями, коли Христос був розіп’ятий і Його ім’я стало хулитися іудейськими старійшинами і духовними вождями. У самому Ізраїлі апостоли почали зазнавати переслідувань, ще небезпечнішою їх місія виявилася за межами Ізраїлю, в язичницьких землях.

Апостолів неодноразово били, кидали в тюрми, піддавали іншим переслідуванням і мукам. Лише один з дванадцяти найближчих учнів Спасителя, апостол Іоанн Богослов, помер своєю смертю. Всі інші постраждали за Христа і були вбиті.

Хто став наступником апостолів?

Створюючи християнські громади, апостоли всюди залишали після себе людей, яким доручалося особливе служіння – духовне окормлення віруючих. Так з’явилися перші наступники апостолів, призначені безпосередньо ними самими, – єпископи Церкви. Ті, в свою чергу, передали своє служіння в наступному поколінні духовенства через Таїнство священства – і кожного нині живого священика пов’язує з апостолами довга низка людей, які передавали один одному своє служіння. Саме тому Церква називають Апостольською. Одним з найбільш відомих продовжувачів справи дванадцяти апостолів став апостол Павло, який не знав Спасителя під час Його земного життя. Будучи спочатку гонителем християн, Савл чудесним чином звернувся до віри і став одним з найбільш відомих проповідників Христа. Його називають «апостолом язичників», тому що Павло одним з перших виніс проповідь християнства за межі іудейського світу.

Переклад українською Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ

Навіщо взагалі освячувати транспортні засоби? Роз’яснює протоієрей Миколай Марковський, настоятель Покровського храму смт. Зайцеве Горлівської єпархії, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.

Православна людина, яка ходить до храму і любить Бога, звикла на всі свої дії просити благословення Божого. Коли вона купує машину, то прагне й її освятити. Для чого це потрібно? Автомобіль — джерело підвищеної небезпеки, і ми просимо Бога напоумити нас, як правильно ним користуватися, щоб не заподіяти комусь шкоду, не потрапити в аварію. Ми не освячуємо безпосередньо сам метал — він був і залишиться бездушним металом, але просимо благословення для водія на керування саме цим транспортним засобом.

Чи потрібно це? Безумовно, так. Вранці ми просимо благословення на день, який нам належить прожити. Перед важливими справами просимо в Бога допомоги в їх здійсненні. Сідаючи за стіл, молимося та осіняємо хресним знаменням продукти, які допомагають нам підтримувати фізичні сили. Буквально на все треба просити благословення у Бога, і водіння автомобіля — не виняток.

Часом люди сприймають освячення машини як магічний ритуал. Вони вірять, що цим захищають її від викрадення, аварій, поломок і тому подібного. Це в корені невірно. Магічне ставлення до таїнств і обрядів — мабуть, основний бич християнства. Це стосується не тільки освячення авто або квартири. Люди вінчаються, щоб сім’я була щаслива, хрестять дитину, щоб вона не хворіла тощо. Вони не розуміють, що сім’я буде щасливою не від механічного здійснення таїнства, а коли подружжя готове йти на жертви один заради одного. Під час вінчання вони запитують благословення на свій шлюб. Так само дитина хворіє незалежно від того, хрещена вона чи ні, через стан імунітету, спадковості і так далі.

Багато людей, не відвідуючи храму, не молячись Богу, не розбираючись у своїй рідній вірі, ставляться до неї споживацьки. Не хочуть молитися, постити, віддавати, а бажають тільки отримувати. До освячення машини ставляться так само: нехай мені Господь дарує таку машину, щоб не потрапила в аварію, не розбилася. Це величезна помилка, більш того — справжнісіньке язичництво.

Язичники чинили відносно богів саме так: я прийшов, дав тобі — тепер ти дай мені. У християнстві все зовсім інакше, відносини між людиною і Богом інші — особистісні, більш глибокі. У них немає торгівлі: «ти — мені, я — тобі». Христос каже: «нехай станеться вам згідно з вашою вірою» (Мф. 9:29), — але якщо ви робите щось без віри, ніякої користі не отримаєте. Якщо у ваших діях немає надії на Бога, то вони не принесуть ніякої користі. Це стосується й освячення автомобіля.

Як би це не прозвучало, але тут працює принцип: кожен знаходить те, що шукає.

Самозванців в наш час дійсно вистачає. Втім, заради справедливості, зауважимо, що на них будь-які часи не в міру щедрі, тому нинішня ситуація не унікальна.

Отже, перше, що слід усвідомити: навіщо шукати старця? У церковній традиції старець - це духовно досвідчена людина. Не просто старий, літній священик або монах. Не людина, навчена роками і життєвим досвідом. А саме носій духовного досвіду. Звідси єдина мета, з якою потрібно шукати старця, - потреби духовного життя. По-хорошому, з роллю духівника мирян цілком здатний справляться простий парафіяльний священик. І віруючим людям, зі, скажімо так, усередненими духовними запитами і потребами, такої опіки більш ніж достатньо. Так, парафіяльний священик не угодник Божий, який зійшов з ікони, не великий посник і не безсрібник. Молиться він не цілими ночами, а так само, як і прихожани: вранці, вечорами та перед Службою Божою. Так, його молитовне правило об'ємніше і довше, але це точно не три тисячі Ісусових молитов перед сном і не вся Псалтир раз в три дні. Постів він дотримується разом з прихожанами і якщо задовольняється коли просфорою і склянкою води на день, то хіба що в перші пару днів Великого посту. А ще у нього сім'я, яку потрібно утримувати точно так само, як і будь-яку іншу сім'ю. Діти, яких потрібно одягати, взувати, навчати і лікувати так само, як дітей парафіян. В його будинку, так само, як і у прихожан, може пропадати електрика або засмічуватися труби, його автомобіль теж потребує ремонту, а побутова техніка - в обслуговуванні. Однак тисячу разів неправий той, хто зарозуміло величається над звичайним священиком, вважаючи, що той, загрузнувши в мирських справах, геть чужий будь-якому подвигу. Нерідко буває якраз навпаки: хто, як не священик, що знає життя з тієї ж самої сторони, що і парафіяни, але при цьому знаходить можливість і час і Богу служити, і потреби прихожан без уваги не залишати, здатний зрозуміти і підтримати того, хто загруз в мирську суєту, в черговий раз не встояв перед спокусою або заплутався в трьох соснах між гріхом, метушнею і відсутністю миру як в душі, так і навколо себе? Хто, як не той, хто сам щогодини намагається ходити перед Богом, живучи в миру, може навчити цьому мирянина, який як не любив би Бога, але піти в пустелю або в монастир не має ні можливості, ні сил, ні бажання? Так що, скористаюся нагодою повторитися, мирянам природно окормлятися у парафіяльного духовенства.

І все ж трапляється так, що на певному етапі духовного життя, виникають питання, на які простому парафіяльному батюшки відповісти не під силу. Ось тут-то і виникає потреба у старці. У мудрого наставника із духовним досвідом, здатного направити духовне життя в потрібне русло. Природно, віруючий з таким запитом до шарлатана навряд чи потрапить. Духовне життя, його закономірності та проблеми і близько не стикаються зі сферою інтересів шарлатанів. Їх контингент - це ті, хто шукає чудес, хто забобонний, хто хоче вилікуватися від усіх хвороб і неодмінно дивом, хто бажає зійти на висоти духовності, минаючи працю і роботу над собою, не проливши жодної краплі поту і не зронивши жодної сльозинки. Шарлатанів легко знаходять зверхники, яким мало «духовності» в парафіяльному храмі, вічні жертви, яких загрузли в жалі, ті, які прагнуть, щоб хто-небудь взяв в руки їхнє життя, разом з усякою відповідальністю, і верховодив би ними без будь-якої міри «під славу Божу».

Тому перше, що потрібно пам'ятати, щоб не попастися шарлатану: не можна шукати «старця» заради зцілення, морального задоволення, захоплення і взагалі, чого б то не було чуттєвого, дозвільного, того, що до духовного життя відношення не має.

Друге. Є ряд критеріїв, які відрізняють старця від лжестарця. Якщо перший докладає всіх зусиль, щоб привести людину до Христа і саме Христос знаходиться в центрі його світогляду і духовницької практики, то лжестарець намагається привести людину до себе, користуючись в тому числі і ім'ям Христа для цієї мети. Старець прагне направити вільну волю людини до Бога, лжестарець цю вільну волю прагне придушити. Старець з увагою і благоговінням ставиться до багатовікового аскетичного досвіду Церкви і подібне ставлення намагається прищепити іншим. Лжестарець досвідом Церкви і аскетичним вченням нехтує, і ті, хто його оточує, як правило, вічно збуджені, екзальтованість, тільки і говорять, що про «видіння», сни і «одкровення». Прочитайте «Ліствицю», повчання авви Дорофея, «Аскетичні досліди» свт. Ігнатія (Брянчанінова), «Що таке духовне життя і як на нього налаштуватися» свт. Феофана Затворника. І порівняйте з прочитаним те, що чуєте з вуст людини, званого старцем. Старець він або шарлатан, стане зрозуміло практично відразу.

Що ж, підведемо підсумки. Не шукайте старця заради старця, не нехтуйте своїм парафіяльним священиком, не прагніть до людини заради того, щоб щось дізнатися, отримати або чудесно отримати. Навчіться приймати рішення, нести за них відповідальність і не перекладати їх ні на кого іншого, не чекайте, що ваші проблеми вирішить будь-хто інший. Проявіть увагу до вивчення аскетичного досвіду Церкви, запам'ятайте для себе хоча б найголовніші очевидності і закономірності духовного життя. Знання зробить вас менш сприйнятливими до навіюванням шарлатанів. Ну і головне: «по їхніх плодах ви пізнаєте їх», - сказав у Свій час Господь. Йдучи до людини, яка має репутацію старця, не полінуйтеся звернути увагу на те, що собою представляють його духовні чада і які плоди його духовницької діяльності.

Протоієрей Володимир Пучков

Шлюб - це велика тайна, яка перевищує людський розум, адже у ньому двоє стають одним цілим. Не дивно, що у віруючих виникає багато питань. Шлюб, або Вінчання, - це одне із семи таїнств, у якому за добровільною згодою та взаємною любов’ю чоловіка і дружини благословляється їхній подружній союз. Прообразом цього союзу є союз Христа і Церкви (Еф.5:32). Адже кожен член шлюбного союзу до шлюбу вже є членом тіла Христового, тобто Церкви, і образом любові для подружжя є жертовна любов Христа і Церкви.

ЯКА МЕТА ШЛЮБУ?

Перша і головна мета шлюбу - це повна та нероздільна відданість спілкуванню двох подружніх осіб. Тому в сім’ї неможливе щастя без єдиних духовно-моральних цілей життя. Це можливо лише в тому випадку, коли подружжя не прагне отримати одне від одного будь-що, а прагне віддати себе для щастя своєї половини. Другою метою шлюбу, на яку вказує Святе Письмо, є народження і християнське виховання дітей. І третє значення шлюбу – це захист людини від розпусти. Людська природа, вражена гріхом, потребує контролю над собою. Статеві стосунки благословляються Церквою всередині шлюбу, тобто людина може задовольняти свої потреби, не порушуючи Божої заповіді, зберігаючи внутрішню чистоту.

ЩО ТАКЕ ЧИН ОБРУЧЕННЯ?

Безпосередньо перед таїнством Шлюбу, за сучасною практикою, у Церкві над майбутніми чоловіком та дружиною звершують чин обручення. Обручення – це богослужіння, в якому наречений і наречена дають обітниці один одному перед Богом, воно скріплює молитвою та церковним обрядом взаємне прагнення шлюбу.Цей обряд звершується священником у притворі або біля західної стіни середньої частини храму. Священник одягає нареченому та нареченій кільця, якими вони потім триразово обмінюються. У давнину заручини та вінчання були розділені певним часом. Майбутнє подружжя протягом деякого терміну мало приготувати себе духовно до цієї великої для їхнього життя події. Могли бути й життєво-практичні причини. Усе це зберігає значимість у наш час.

ЩО СИМВОЛІЗУЮТЬ ВІНЦІ?

Саме слово «вінчання», тобто «увінчаний», містить у собі свідчення, і того , що подружжя зберегло до Вінчання чистоту. «Вінці, - каже святитель Іоанн Златоуст, - покладаються на головах наречених на знак перемоги, для того, щоб показати, що вони, не будучи переможеними пристрастю до шлюбу, такими приступають і до шлюбного ложа, тобто у стані переможців хтивості тілесної».Також одним із символів вінців є мучеництво. Ця символіка пов’язана із земним життям людини і говорить про відповідальність, покладену на новоспеченого чоловіка та дружину, адже тепер вони відповідають один за одного. Як правило, в це світле, сповнене посмішок свято мало хто пам’ятає про цей символ, але все ж таки він має місце бути.Безперечно, як би ми не ідеалізували сімейні стосунки, але у всіх бувають непрості періоди в житті і всім доводиться помучитися. У свою чергу, цей символ підтверджує, що наречені подолали власний егоїзм і з чистим серцем готові взяти на себе цю відповідальність. Ще одним, не менш важливим, символом вінчання є вінці церковні, корони або, як ще називають, царські вінці. Ця символічна лінія нагадує про вічне життя. Простіше кажучи, якщо чоловікові та дружині в земному житті вдалося з честю подолати всі труднощі, прожити у мирі та взаєморозумінні, то на небесах Господь готує для них особливу нагороду. Це елемент, що нагадує про славу небесну і нагороду, яка чекає на них згодом.

ЧИ Є НЕВІНЧАНИЙ ШЛЮБ БЛУДОМ?

Церква з повагою відноситься до союзу між чоловіком та жінкою, укладеного відповідно до чинного законодавства держави, не вважаючи його блудом, але відсутність церковного вінчання визнає його духовно недосконалим. А тому, до прикладу, якщо християнин живе у невінчаному шлюбі (наприклад через те, що його дружина – невіруюча), про це слід говорити під час таїнства Сповіді.

ЧИ МОЖНА РОЗЛУЧАТИСЯ?

Ідеал християнського шлюбу – абсолютна моногамія, яка виключає другий шлюб. Розірвання шлюбу є морально допустимим у разі порушення чистоти шлюбу подружньою невірністю, при нездатності одного з подружжя до шлюбного співжиття (якщо ця нездатність – дошлюбна), у разі зникнення безвісти одного з подружжя, а також у деяких інших випадках. Вторішнім заборонено поставлення у священний сан.Право дозволу вступити у новий шлюб належить лише архієрею. На підставі свідчення про розлучення єпархіальний архієрей благословляє на вступ до нового церковного шлюбу, якщо до цього немає канонічних перешкод.Розлучення через «закоханість» - принесення дитини і своєї дружини (чоловіка) в жертву своїм пристрастям.

У ЯКІ ДНІ В ЦЕРКВІ НЕ ЗВЕРШУЄТЬСЯ ТАЇНСТВО ВІНЧАННЯ?

У Церкві існують періоди постів, під час яких чоловіку та дружині рекомендується подружнє утримання. Це робиться не для обмеження прав людини, а для того, щоб люди перебували у пості та молитві, які, за євангельським словом, є засобами для вигнання бісів (див. Мф. 17:21), витончили своє тіло, зробивши його слухняним співробітником для душі у справі спасіння. У ці періоди постів та деяких свят не можна здійснювати таїнство Шлюбу.

Що це за періоди?

1. Вівторок, четвер та субота. На передодні днів середи і п’ятниці коли ми згадуємо Страсті Христові. Субота – переддень неділі, малої Пасхи, коли ми згадуємо Світле Воскресіння Христове.
2. 10, 11, 26, 27 вересня – напередодні та в самі дні свят Усікновення глави святого Іоанна Хрестителя та Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста Господнього.
3. Напередодні та в дні великих двунадесятих свят, великих свят, а також престольних свят для того чи іншого храму (в останньому випадку в іншому храмі можна здійснювати таїнство Шлюбу).
4. Чотири великі пости: Великий, Петрів, Успенський та Різдвяний.
5. Два періоди на рік, пов’язані з Різдвом Христовим та Великоднем, коли кілька днів ці свята святкуються: Святки (період від Різдва Христового до Хрещення Господнього: 7 січня – 19 січня) та Світла седмиця – сім днів після Воскресіння Христового.
6. Також не можна вінчатися в останній підготовчий тиждень перед Великим постом, званий Сирний тиждень ( у народі – Масляна).

Однак у певних суто індивідуальних випадках при розгляді справи нареченого і нареченої, що звернулися до нього, правлячим архієреєм тієї чи іншої єпархії можуть бути зроблені винятки.

ЧИ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ШЛЮБ З НЕПРАВОСЛАВНИМИ?

Шлюб між православними і нехристиянами за церковними канонами категорично забороняється. Міжрелігійні шлюби не дозволяють створити сім’ю як малу Церкву, а також обмежуються лише тілесною та душевною єдністю, без найголовнішого – єдності духовної.Шлюб православних з інославними забороняється також, але він може бути благословенний з поблажливості за умови, що діти від цього шлюбу будуть хрещені та виховані у Православній Церкві.

Один із найвидатніших лікарів минулого століття, а також православний ієрарх та нині прославлений Церквою святий священносповідник Лука, архієпископ Кримський, радив: «Пийте святу воду якнайчастіше. Це найкращі та найефективніші ліки. Це говорю не тільки як священник, а й як лікар, спираючись на свій досвід у медицині.» І дійсно, є чимало історій про те, як, вживаючи святу волу з вірою, люди отримували зцілення або полегшення у своїх хворобах, відчуття благодатної підтримки у духовній боротьбі. Є також і свідчення про те, що, до прикладу, богоявленська вода може не псуватися протягом десятків років. Разом із тим є і достатньо скептиків, які, хоча і вірять в Бога, але мають сумніви щодо самої доцільності освячення води. А й справді – хіба Господь не може давати Свою благодать людині безпосередньо,  а не через воду? Відповідь на це питання дамо одразу – може. Втім, у Церкві прийнято освячувати воду теж не просто так.

ЧОМУ В ЦЕРКВІ ОСВЯЧУЮТЬ ВОДУ?

На те, що через воду може діяти сугуба благодать Божа, вказує найперше той факт, що саме ця речовина є матерією таїнства Хрещення, через яке усі люди стають новим творінням у Христі та приєднуються до Єдиної Святої, Соборної і Апостольської Церкви. «Хто не народився від води і Духа, не може увійти до Божого Царства» (Ін.3:5), - говорив Сам Спаситель.

Про приклади зцілення благодаттю Божою у воді розповідає нам Святе Письмо як Старого, так і Нового Завіту. Зокрема, у Четвертій книзі царств ми читаємо історію про сирійського воєначальника Неємана, котрий зцілився від прокази, омившись за вказівкою пророка Єлисея сім разів у річці Йордан (4 Цар.5:1-19). В Євангелії від Іоанна містяться відомості про чудодійну купальню Вифезда (див.Ін.5:1-16). У деяких випадках Господь Іісус Христос повелівав омиватися у воді хворим, яких Він зцілював (напр.Ін.9:1-7).

Вода як речовина, є основою будь-якого життя. Вона живить, омиває, очищає, слугує засобом для зцілення (речовиною для виготовлення ліків). Таким є Божий задум про цей елемент творіння. Окрім того, сама по собі вода є символом благодаті Святого Духа (Ін.7:14). Тому і не дивно, що у Церкві, яка живе і керується Духом Святим, існує благочестивий звичай освячувати воду.

Власне, сенс освячення і вживання святої води вірянами полягає у тому, що всі ми, вірячи в Бога, як у Благого Творця, Котрий не створив нічого поганого, використовуємо Його творіння не лише задля задовільнення своїх земних потреб, а й сподіваючись, що благодать Божа, яка наповнює собою усе творіння, наситить людину і духовно.

 Уважний читач тут може поставити одразу ж запитання: якщо благодать наповнює собою усе творіння, то навіщо ж над водою звершувати чин освячення? Відповідаючи на це питання, необхідно одразу ж зауважити, що, крім реальної присутності благодаті Божої у творінні, цей світ носить на собі і рани гріховного пошкодження: «…гріх увійшов у світ, а з гріхом і смерть…» (Рим.5:12). Зрештою, у Святому Письмі ми знаходимо і такі місця, де вода є символом не життя, а смерті. Варто згадати хоча б історію Всесвітнього потопу. Звершуючи ж водосвяття Церква Христова по суті вимолює у Творця, щоб Він очистив цю воду, повернув їй першу святість і щоб через неї Божа благодать відганяла усяку нечистоту, гріховне пошкодження і всіх духів злоби від тих місць, де буде нею покроплено, а також від тих людей, які вживатимуть цю воду з вірою і надією на Єдиного Життєдавця.

Отож, відповідаючи на запитання про те, навіщо віруючим людям свята вода, зауважимо, що ця святиня є одним із засобів долучення християн до благодаті Божої. Окрім того, в низці випадків свята вода є невід’ємним богослужбовим елементом: її використовують для освячення храмів та всіх предметів, що вживаються у богослужінні, при освяченні житлових будинків, споруд, будь-якого побутового предмета тощо.

ЧИ МОЖНА МИРЯНИНУ КРОПИТИ СВЯТОЮ ВОДОЮ СВІЙ ДІМ ТА РЕЧІ? ЧИ ДОПУСТИМО КРОПИТИ НЕЧИСТІ МІСЦЯ?

Найперше, звернімо увагу на те, що хоча мирянин не може самостійно освячувати щось (наприклад дім, адже це прерогатива священника). Втім покропити святою водою свій будинок або речі йому можна самому. Цілком допустимо, а іноді навіть і варто окропити святою водою для огородження від усякого зла весь свій будинок – в тому числі навіть і туалет та, якщо є, підвал чи погріб.

ЧИ МОЖНА ПИТИ СВЯТУ ВОДУ НЕ НАТЩЕ?

За традицією святу воду вживають натщесерце вранці, що цілком зрозуміло: насамперед людина споживає святиню, а потім вже приступає до звичайної їжі. Разом із тим у Типіконі сказано, що нерозумно утримуватися від святої води через вживання їжі: «Нехай буде відомо всім про святу воду: ті, хто відлучає себе від святої води з тієї причини, що вже скуштували їжу, не добре творять, бо благодать Божа дана на освячення світу і всього творіння. Так само й кропимо нею всюди: і в усяких нечистих місцях, і навіть під нашими ногами. І де ж розум у тих, хто не п’є її через їжу». Тобто Церква не забороняє пити святу воду, навіть хрещенську воду у будь-який час і докоряє тим, хто вважає, що пити святу воду не натще не можна.

ДЕ ЗБЕРІГАТИ СВЯТУ ВОДУ?  

Для зберігання святої води підійде будь-яка чиста посудина. Нема правил про форму та матеріал посудини для святині. Також цілком допустимо зняти етикетки (наклейки) з пляшки, що раніше містила напої та чисту воду, та використати її для зберігання святині. Зазвичай святу воду зберігають біля ікон, щоб не забувати про її використання після молитви.

СВЯТА ВОДА ПРОТИ ПИЯЦТВА

Протягом усього дня за бажання вживати алкоголь стражденному рекомендується випивати потрохи святої води, з молитвою. Один священник розповідав такий випадок: Згадав курйозну історію про одного свого парафіянина – колишнього п’яницю. Зустрічаю його у храмі з купою пластикових пляшок для води. Усміхається: «Отче, я вже пів року не п’ю». Я: «І як це вам вдається?» - «Я виконую, отче, вашу пораду. Ви мені сказали, що якщо нема сил, як тягне випити, треба помолитися і випити святої води. Ось я так і роблю. Захочеться горілки – я стаканчик святої води. Ще захочеться, я знову стаканчик чи два. Так стаканів дев’ять вип’ю – і в мене зникає бажання пити горілку».

БОГОЯВЛЕНСЬКА ВОДА

Різниця між цими двома чинами освячення води полягає найперше у тому, що мале водосвяття звершують протягом цілого року, а велике відбувається лише двічі на рік – у сам день Богоявлення, а також напередодні, у навечір’я Богоявлення (Хрещенський святвечір). Приладу, який був би здатний у відсотках святості відрізнити Хрещенську воду від святої, не існує. Втім, оскільки Богоявленська (хрещенська) вода освячується великим чином і лише двічі на рік, вона виділяється і вважається відокремленою та не прирівнюється до звичайної святої води. Але нема жодних параметрів, за якими можна було б визначити, чим хрещенська вода краща за святу, в чому відмінності. Це така сама свята вода, тільки вона приурочена до конкретного свята.

МОЛИТВА НА ВЖИВАННЯ СВЯТОЇ ВОДИ

Існує благочестива традиція, відповідно до якої віруючі люди щоранку після читання ранкових молитов п’ють святу воду та споживають частку просфори. Перед споживанням святині прийнято читати таку молитву:

Господи Боже мой, да будет дар Твой святый: просфора и святая Твоя вода во оставление грехов моих, в просвещение ума моего, во укрепление душевных и телесных сил моих, во здравие души и тела моего, в покорение страстей и немощей моих по безпредельному милосердию Твоему, молитвами Пречистыя Твоея Матери и всех святых Твоих. Аминь.

15 лютого за новим стилем православні віряни в Україні відзначають свято Стрітення Господнього.

Однією із найяскравіших богослужбових особливостей свята Стрітення є звичай освячувати перед Літургією свічки. Такий звичай прийшов до Православної Церкви у ХVII столітті, коли святитель Петро Могила, митрополит Київський, підготував свій Требник. Власне, походить ця традиція з Заходу, у Римській Церкві існував чин ходи із запаленими світильниками. Цими ходами Церква свого часу намагалася відвернути жителів Рима від традиційних язичницьких свят. У Православ’ї чин освячення свічок відбувається на знак того, що Христос є істинне Світло, Яке просвітило увесь світ («Світлом на просвітлення язичників» іменував Господа праведний Симеон). Принесенні додому цього дня стрітенські свічки запалюють під час молитви.

Деяких людей може бентежити традиція освячення води, свічок, інших матеріальних речей. Щоб розвіяти усі сумніви, тут слід згадати, що Божественна благодать може діяти і через матерію (зауважмо, матерія-це не щось погане ,а те, що створив Бог, а все Боже творіння є дуже добрим (див. Бут. 1:31)). Так, до прикладу, Господь дарував людям зцілення і визволення від нечистих духів через дотик до одежі апостола Павла (див. Діян. 19: 11).

Зрештою, такі речі в домі християнина, як стрітенська свічка, освячена верба або букет запашного зілля, який святять в день пам’яті мучеників Маккавеїв, є видимим нагадуванням присутності невидимої Божої благодаті, яка є в нашому житті і водночас до якої ми повинні прагнути. Звичайно, не можна забувати, що Джерелом нашого освячення є Сам Христос і освячує Він нас найперше кожної Літургії, коли ми зі страхом Божим і вірою живимося Його Пречистим Тілом і Кров’ю.

НИНІ ВІДПУСКАЄШ РАБА ТВОГО, ВЛАДИКО!

У перекладі з церковнослов’янської слово «срєтєніє» означає «зустріч». Яка ж зустріч відбулася цього дня і чому цю подію урочисто відзначає вся Христова Церква? Яким є богословський зміст цього свята? З чим пов’язана традиція освячення свічок цього дня і для чого взагалі Церква освячує воду, свічки та інші речі?

 ПОДІЇ СВЯТА СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЬОГО

У день Стрітення Господнього ми згадуємо події, описані в Євангелії від Луки. Стрітення відбулося через 40 днів після Різдва Христового.

В іудеїв того часу було дві традиції, пов’язаних з народженням в сім’ї дитини. По-перше, жінка після пологів не могла з’являтися в Єрусалимському храмі сорок днів (а якщо народилася дівчинка – то і всі вісімдесят). Як тільки термін закінчувався, мати повинна була принести в Храм очистительну жертву. У неї входили однорічне ягня і голубка. Якщо сім’я була бідною, замість ягняти теж приносили голубку, виходило дві горлиці або два пташеняти голубиних.

По-друге, якщо в сім’ї первістком був хлопчик, батьки на сороковий день приходили з новонародженим до Храму – для обряду посвячення Богу. Це була не просто традиція, а закон Мойсеїв: його іудеї встановили в пам’ять виходу євреїв з Єгипту – визволення від чотиривікового рабства.

І ось, Марія і Йосиф прибули з Віфлеєма в столицю Ізраїлю Єрусалим. З сорокаденним Богонемовлям на руках вони ступили на поріг храму. Сім’я жила небагато, тому очистительною  жертвою Богородиці стали два голуби. Пречиста Діва вирішила принести жертву із смирення і поваги перед іудейським законом, незважаючи на те, що Іісус з’явився на світ в результаті непорочного зачаття.

Після здійснення обряду Святе Сімейство вже прямувало до виходу з храму, але тут до них підійшов дуже старий чоловік, мабуть, найстаріша людина в Єрусалимі. Його звали Симеон. Він узяв Немовля на руки і радісно вигукнув: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля».

За переказами, на момент зустрічі з Христом Симеону було більше 300 років. Він був шанованою людиною, одним із сімдесяти двох вчених, яким доручили здійснити переклад Святого Письма з єврейської на грецьку. Септуагінта (переклад сімдесяти) була підготовлена на прохання єгипетського царя Птолемея ІІ Філадельфа (285-247 до Р.Х.)

Цього дня старець Симеон з’явився в храмі невипадково – Святий Дух привів його. Багато років тому він здійснював переклад книги пророка Ісаї і побачив загадкові слова: «Ось, Діва в утробі зачне, і родить Сина». Як діва, тобто незаймана, може народити? Вчений засумнівався і хотів виправити «Діва» на «Жінка». Але йому з’явився Ангел і не просто заборонив змінювати слово, а сказав, що Симеон не помре, поки особисто не переконається, що пророцтво істинно. Про це пише євангеліст Лука: «Він був муж праведний та побожний, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому. Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, допоки не побачить Христа Господнього» (Лк. 2:25-26).

І ось, цей день настав. Здійснилося те, чого учений муж чекав все своє непосильно довге життя. Симеон узяв на руки Немовля, народжене від Діви, - а значить, пророцтво Ангела виповнилося. Старець міг спокійно померти. «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…» Церква назвала його Симеоном Богоприїмцем і прославила як святого.

Прийнявши з рук Пречистої Діви Немовля, старець Симеон звернувся і до Неї зі словами: «Ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, - і Тобі Самій меч пройде душу, - щоб відкрились помисли багатьох сердець» (Лк.2: 34-35).

Що за меч простромить серце Богородиці? Це було пророцтвом про Розп’яття, яке чекало Її Сина. Адже цвяхи і спис, від яких прийняв смерть Спаситель, пройшли нестерпним болем і через Її материнське серце.

У день Стрітення в Єрусалимському храмі відбулася ще одна зустріч. До Богоматері підійшла 84-річна вдова, «дочка Фануїлова». Городяни називали її Анною - пророчицею за натхненні промови про Бога. Вона багато років жила і працювала при храмі, як пише євангеліст Лука, «постом і молитвою служачи Богові день і ніч» (Лк. 2:37-38).

Анна-пророчиця вклонилася новонародженому Христу і вийшла з храму, несучи городянам звістку про пришестя Месії, Спасителя Ізраїля. А Святе Сімейство повернулося в Назарет, адже виконало все, що за повідував закон Мойсея.

БОГОСЛОВСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ

У Зустрічі (Стрітенні) Богонемовля з праведним Симеоном Богоприїмцем символічно вбачається зустріч двох епох: старозавітної та новозавітної. Єпископ Феофан Затворник писав: «В особі Симеона весь Старий Завіт, невикуплене людство, з миром відходить у вічність, поступаючись місцем християнству…»

Також звернімо увагу, що у день Стрітення Христос на виконання закону був «присвячений» Богу як первісток (за людським єством). А тому це свято нагадує нам, що і всі ми, викуплені через страждання і смерть Спасителя, повинні присвячувати себе Богу.

«Хто доторкнеться до мертвечини будь-якої людини, буде нечистим сім днів»; (Числ.19:11); «Хто доторкнеться у відкритому полі до вбитого мечем, чи до померлого, або до людських кісток чи до гробу, сім днів буде нечистим» (Числ.19:16); «Нехай він (священник) не наближається до мертвої людини, аби не осквернитися…» (Єз.44:25). Ось такі біблійні цитати іноді закидають представники протестантських деномінацій у сторону Православної Церкви, критикуючи традицію вшанування молей святих угодників. Дійсно, вшанування тіл, хоч і святих, може викликати певне здивування або навіть і бентежити іноді і самих православних віруючих – невже Господь навчав шанувати мощі, в Євангелії такого немає…

Чому ж попри біблійне застереження навіть стосовно дотиків до тіл померлих у Православ’ї вшановують мощі? Звідки пішла ця традиція? Чи не суперечить це волі Божій? Спробуємо відповісти на всі ці відповіді по порядку.

Найперше що слід зауважити – це те, що припис стосовно осквернення від дотику до тіл померлих відноситься до Старого Завіту. Старий Завіт для всієї історії спасіння людства має педагогічне значення. «Закон був нашим вихователем до Христа, щоб нам оправдатися вірою. Коли ж прийшла віра, то ми вже не під вихователем» (Гал.5:24-25), - говорить апостол Павло, маючи на увазі під словом «Закон» власне закон Старозавітній, а під пришестям віри – настання часу Нового Завіту. Ціла низка приписів Старозавітного закону мала значення виключно педагогічне, відноситься сюди, відповідно, і припис про те, що той, хто доторкається до трупів, є нечистим (оскверненим) і потребує очищення. Так само, до речі, і припис не їсти м’яса деяких «нечистих» тварин має лише тимчасовий характер. Тут слід сказати, що і самі поняття «скверни» і «нечистоти» мають виключно педагогічне значення.

В чому полягала ця Старозавітна педагогіка або виховання? С права у тому, що майже вся історія Старого Завіту – це історія людства, що живе у світі, де панує гріх. «Як через одну людину (Адама) гріх увійшов у світ, а з гріхом і смерть, так у всіх людей увійшла смерть, тому що всі згрішили» (Рим. 5:12). Гріх і смерть – поняття взаємопов’язані, адже смерть є нічим іншим, як наслідком гріха. Коли давні євреї дивилися на тіла померлих, вони, як і всі люди, вільно або невільно згадували, що  смерть рано чи пізно наступить і для них, і їхні тіла також будуть сприйматися як те, що сквернить. А причиною такого трагічного стану речей у цьому світі є гріх, який живе у кожній людині. Таким чином біблійні вказівки на те, що тіла мертвих сквернять тих,  хто до них торкнеться, повинна була служити нагадуванням про те, що причина цієї скверни є всередині кожної людини, адже всі є грішними. І це усвідомлення повинно було наштовхувати людей на очікування Месії – Того, Хто звільнить людство від влади гріха.

 Коли ж у світ прийшов Цей Месія і Своєю Кров’ю уклав Новий Завіт, знищивши владу гріха, саме поняття смерті набуло нового значення для людства. Після Воскресіння Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа смерть більше не повинна сприйматися, як печальний фінал кожного, хто народжується в цьому світі. Смерть відтепер це лише сон, тимчасова розлука душі та тіла. Смерть хоч і досі нагадує про те, що усі ми є грішними, втім християни, дивлячись на своїх спочилих знають, що наступить День, коли усі ті, хто помер у вірі, воскреснуть, а їхні тіла відновляться і будуть преображені Славою Божою. «Дехто скаже: Як же мертві встануть? В якому тілі прийдуть? (1 Кор.15, 35),  - говорить апостол Павло про тих, хто сумнівається у цьому і одразу дає відповідь: «Нерозумний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре. І те, що ти сієш, то не майбутнє тіло сієш, а тільки зерно, яке прийдеться – пшениці чи чогось іншого. А Бог дає йому тіло, яке забажає: кожному насінню – власне тіло. (…) Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, встає в нетлінні; сіється в неславі, встає в славі; сіється в немочі, встає в силі; сіється тіло душевне, встає тіло духовне» (1 Кор.15:36-38,42-44). Отже, живучи в часи Нового Завіту, християни уже мають інше сприйняття тіл померлих, особливо ж якщо мова йде про тіла святих: тіла їхні є не чимось скверним, а тим, що призначене для воскресіння, преображення та життя у вічності.

До речі, важливим для всіх християн пам’ятати, що і їхні власні тіла є справжніми святинями, адже у всіх нас живе Дух Святий:

«Хіба ви не знаєте, що ваші тіла – це храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? Адже ви викуплені за ціну. Тому прославляйте Бога у вашому тілі (та у вашому дусі, які належать Богові)» (1 Кор.6:19-20).

Пояснивши відмінність ставлення до тіл у Старому та Новому Завітах тепер відповімо на питання, чи є зрештою у Євангелії чи іншій Новозавітній книзі вчення про те, що потрібно вшановувати мощі? Безпосередньо такого вчення у Святому Письмі Нового Завіту немає. Натомість, слід розуміти, що сама Церква учить вшановувати мощі святих. А що таке Церква? А Церква є Тілом Христовим, «повнотою Того, Хто наповнює все в усьому» (Еф.1:23). Той, Хто наповнює усе в усьому, і Хто у повноті є присутнім у Церкві, - це Святий Дух, Який зійшов на учнів Христа у День П’ятидесятниці, завдяки чому була створена Христова Церква. Про дію Духа Святого у Церкві говорить Сам Господь Іісус Христос так: «Коли ж прийде Він, Дух Істини, то поведе вас до повної істини» (Ін.16:13).

Саме Дух Святий керує Церквою та є Джерелом усього вчення, яке є безумовною істиною. І Святе Письмо, і Літургія, і церковна ієрархія є наслідком дії Духа Святого. Звичайно ж і шанування святих молей є теж богонатхненною практикою, яка має церковний авторитет. Чи можуть протестанти, які належать до деномінацій, що виникли не раніше ХVI ст., піддавати сумніву авторитет Церкви, яка непохитно існує з І ст. і заснована апостолами на твердому камені – на Самому Господі Іісусі Христі, Який дав обітницю того, що цю Церкву «брами аду не переможуть» (Мф.16:18).

Окрім того, підставу для шанування мощів святих ми бачимо вже навіть у Старому Завіті, наприклад, Четвертій книзі Царств міститься історія про воскресіння мерця після дотику його до кісток пророка Єлисея (4 Цар.13:21).

Щодо історичного аспекту вшанування святих мощей, то слід зауважити, що вшанували їх уже перші християни, які потерпали від гонінь. Письменник латинської Церкви Пруденцій доносить до нас таке історичне свідчення: « Віруючі збирають попіл від спалених святих тіл мучеників, і обмиті чистим вином кістки їх усі намагаються добути собі, зберігати у своїх будинках, носити на грудях святий прах як священний дар та запоруку благополуччя». Тут важливо зауважити, що вшановуючи святі мощі, православні віруючі вірять не в могутність чи силу самих по собі останків святих, а в молитовне предстояння святих, мощі яких, перебуваючи перед нашим поглядом, викликають у серцях почуття близькості до самих угодників Божих, які жили колись у цих тілах.

Про правильність шанування тіл святих угодників свідчать і численні чудеса, які і сьогодні звершуються від них. Так, до прикладу, у 2013 році в архімандрита Давида, ігумена монастиря Святої гори у штаті Флорида, була операція на голові. Його товариш, теж священик, помазав ігумена миром від глав отців Києво-Печерських. Наступного дня шрамів на голові отця Давида практично не було видно.

Також у Києво-Печерській Лаврі досі зафіксували свідчення вірних від отримання зцілень від смертельних хвороб після молитви до угодників Печерських перед їхніми святими мощами.

Так святі угодники через свої нетлінні тіла, котрі як за життя, так і після смерті є храмами Божими, у яких прославляється Творець, допомагають нам сьогодні і, разом з тим, нагадують нам і про високе призначення наших тіл, які і ми повинні освячувати життям у Христі.

Завершуючи наші роздуми, пригадаймо повчання великого святого Православної Церкви святителя Іоанна Златоуста:

«Не лише тіла, а й гроби святих сповнені духовних дарів благодаті. Тому закликаю всіх, чи в печалі хто, чи в хворобі, чи в образі, чи в іншому якомусь мирському нещасті чи в глибині гріховної, - приходьте до мощей з вірою: ви отримаєте допомогу і з великою радістю повернетеся від них, отримавши навіть одним поглядом полегшення своєї совісті. Цей скарб добрий для всіх, цей притулок надійний і для нещасних, бо звільняє їх від лих, і для щасливих, бо стверджує їхнє щастя, і для хворих, бо повертає їм здоров’я, і для здорових, бо відвертає хвороби.»