ДЕВ’ЯТЬ «БЛАЖЕНСТВ» - ЗАПОВІДІ, ЯКІ ЗАСВОЮЮТЬСЯ СЕРЦЕМ
Дев’ятьма заповідями блаженства розпочинається Нагірна проповідь Спасителя. Ці заповіді доповнюють старозавітні Десять заповідей, дані Мойсею на горі Синай. Старозавітні заповіді говорять про те, чого не можна робити, у них дихає дух суворості. Новозавітні, навпаки, говорять про те, що треба робити, і в них дихає любов. Стародавні Десять заповідей були написані на кам’яних плитах (скрижалях) та засвоювалися зовнішнім вивченням. Новозавітні ж пишуться Святим Духом на самих скрижалях віруючих сердець. Пропонуємо нашим читачам роздуми на тему Дев’яти заповідей блаженств від відомого православного місіонера єпископа Олександра (Мілеанта).
«Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ті, хто плаче, бо вони будуть утішені. Блаженні кроткі, бо вони успадкують землю. Блаженні голодні й спраглі праведності, бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони помилуванні будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими названі будуть. Блаженні переслідуванні за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве (слово), обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах…» (Мф. 5:1-12).
У цих заповідях прикметним є те, що кожна з них починається словом «блаженні». У той час як старозавітні заповіді діють шляхом заборони та погроз покаранням, новозавітні заохочують до добра, тягнуть до нескінченної радості у Бозі.
З часу гріхопадіння наших прабатьків люди втратили справжнє щастя і навіть правильне уявлення про нього. Саме слово «щастя» стало звучати як нездійсненна мрія, недосяжний ідеал. Але Господь Іісус Христос пропонує людям щастя як конкретну реальність. І тут обіцянка відноситься не тільки до майбутнього райського життя, а вона починає здійснюватися вже й зараз, у міру того, як людина звільняється від гніту гріха, набуває миру з совістю і благодать Духа Святого. Саме Дух Святий дає людині таку невимовну радість, що з нею не можуть зрівнятися жодні життєві насолоди. Читаючи житія святих, ми бачимо, що істинні християни, заради збереження та посилення в собі Божої благодаті, готові були йти на будь-які жертви.
Заглиблюючись у зміст заповідей блаженства, стає очевидним, що вони викладені у певній послідовності. Вони показують людині шлях до справжнього щастя і пояснюють, як цим шляхом йти. Їх можна уподібнити до небесних сходів або плану будівлі чеснот.
Вихідним пунктом для заповідей блаженства є той факт, що кожна людина, без винятку, пошкоджена гріхом і тому вона є убогою і жалюгідною. Трагедія гріхопадіння Адама і Єви є трагедією всього людства. Гріх затьмарює розум, послаблює і полонить волю, здавлює серце людини смутком і зневірою. Тому кожен грішник почувається нещасним і водночас не розуміє, в чому полягає причина його горя. У своїх стражданнях він готовий звинувачувати всіх людей та життєві обставини. Перша ж заповідь блаженств ставить правильний діагноз: причина почуття незадоволеності людини полягає у її власній духовній хворобі.
Господь Іісус Христос прийшов у світ, щоб зцілити людину. Він кличе всіх навернутися до Бога, увійти до Його царства вічної радості. Для людини поклик Христа звучить як голос люблячого Батька, Котрий кличе свого блудного сина повернутися до рідного дому. І, коли людина повертається до Бога, вона не йде з багатством набутих талантів, але йде як жебрак, блудний син, котрий розтринькав батьківське майно.
Перша заповідь блаженства закликає людину зрозуміти свою духовну хворобу і звернутися до Бога по допомогу. Трудний цей перший крок! Нелегко «блудному синові» прийти до тями, визнати свою провину і неспроможність, почати зворотний шлях. Тому за одне його вольове зусилля, за один добрий початок людині вже обіцяється велика нагорода: «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Боже». Дивовижним є те, що як падіння людини почалося гордовитим бажанням зрівнятися з Богом («Будете, як боги» - обіцяв спокусник нашим прабатькам, Бут.3:5), так і відновлення людини починається смиренним визнанням своєї безпорадності.
Убогі духом – це не матеріальна бідність чи душевна бездарність. Навпаки, «убогий духом» може бути водночас дуже багатою або дуже обдарованою людиною. Убогість духовна – це смиренний спосіб думок, що випливає з чесного визнання своєї недосконалості. Водночас християнська смиренність не є розпачем або песимізмом. Навпаки, вона сповнена надії на Боже милосердя, на реальну можливість стати кращою. Вона пронизана радісною надією на те, що з Його допомогою ми станемо доброчесними і угодними Йому дітьми.
У віруючої людини усвідомлення своєї убогості та гріховності неодмінно виявляється у покаянному настрої – в засудженні свого минулого та в намірі виправитися. Щире покаяння, яке нерідко супроводжується сльозами, має велику благодатну силу. Після нього відчувається така легкість, наче гора спала з плечей. До такого серцевого покаяння закликає друга заповідь, говорячи: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться».
Коли з совісті змиті гріхи, тоді в людині оселяється внутрішня гармонія – повний порядок у її думках, почуттях та бажаннях. Колишня роздратованість і озлобленість замінюється почуттям умиротворення та тихої радості. Людині з таким настроєм уже не хочеться ні з ким сваритися. Вона навіть вважає за краще зазнати шкоди в будь-якій життєвій справі, ніж втратити свій душевний мир. Так, покаяння зводить християнина на третій ступінь чеснот – кротість (ця чеснота поєднує у собі м’якість характеру і твердість духу): «Блаженні кроткі, бо вони успадкують землю».
Звичайно, іноді зловмисні люди зловживають лагідністю християнина. Вони користуються нагодою, щоб його обдурити, забрати щось чи принизити. Бог втішає християнина надією на те, що в майбутньому житті він отримає набагато більше того, що він може втратити в цьому через підступи зухвалих людей. Якщо не завжди в цьому житті, то в майбутньому, безперечно, справедливість переможе, і кроткі, як обіцяно, успадкують «землю» - тобто всі блага оновленого світу, на якому житиме правда.
Таким чином, перші три заповіді блаженства, які закликають людину до смиренного звернення до Бога, покаяння і лагідність, закладають фундамент, на якому будуватиметься будинок християнської чесноти.
Як поява апетиту у хворого служить першою ознакою того, що він починає одужувати, так і бажання праведності є першою ознакою, що грішник починає одужувати. Перебуваючи у гріху, людина прагне багатства, грошей, почестей та тілесних насолод. Про духовне багатство вона і не думає або навіть зневажає його. Але коли її душа звільняється від прокази гріха, тоді людина починає тужити за духовною досконалістю. Про це прагнення до праведності говорить четверта заповідь: «Блаженні голодні і спраглі праведності, тому що вони наситяться».
Прагнення до праведності можна уподібнити наступній фазі у побудові будинку чесноти – спорудження стін. Вживши тут слова «голодні і спраглі», Господь нам дає зрозуміти, що наше прагнення праведності не повинно бути байдужим, пасивним, а, навпаки, має бути енергійним, діяльним. Адже і голодна людина не тільки думає про їжу, але й усі свої зусилля докладає до того, щоб угамувати свій голод. Тільки активно прагнучи до чесноти, можна її придбати, або, за заповіддю, «насититися».
Вступаючи на четвертий ступінь чесноти, людина вже має певний духовний досвід. Отримавши від Бога прощення гріхів, мир совісті та радість усиновлення, християнин тепер особисто відчув Його велику любов. Ця любов зігріває його серце любов’ю до Бога і співчуттям до людей. Іншими словами, він стає добрим, милостивим і цим сходить на п’ятий ступінь чесноти – милосердя: «Блаженні милостиві, тому що вони будуть помилувані».
Заповідь про милосердя дуже велика! Милосердя повинне виражатися не тільки в матеріальній допомозі, але й у прощенні образ, у відвідуванні хворих, у втішенні скорботних, у добрій раді, у ласковому слові, у молитві за ближнього та багато в чому іншому. Буквально кожен день надає нам багато випадків, щоб допомогти ближнім. Здебільшого то низка малопомітних інцидентів. Але духовна мудрість християнина полягає в тому, щоб уміти не нехтувати «малими» добрими справами заради здійснення в майбутньому «великих», як йому здається, справ. Великі плани залишаються зазвичай нездійсненними, малі ж добрі справи своєю кількістю до кінця життя збираються у значний духовний капітал.
Справи любові настільки очищають глибини людського серця від самолюбства і наближають людину до Бога, що вся душа людини преображається від духовного світла. Людина починає відчувати віяння благодаті, вже в цьому житті починає бачити Бога своїми духовними очима. Тут душа християнина уподібнюється до озерця, яке протягом багатьох років заросло травами, наповнилось тиною і помутніло, а потім, будучи очищеним, зовсім преобразилося, так що в його кришталево прозорі води стали глибоко проникати промені світла. Про людей, які досягають такого стану духовної чистоти, говорить шоста заповідь блаженства: «Блаженні чисті серцем, тому що вони побачать Бога». Прикладом такого стану духовної чистоти, що переходить у прозорливість, були такі праведники, як св. Іоанн Кронштадтський, Оптинські старці та багато інших святих Православної церкви.
Таких праведників Бог робить знаряддям Свого Промислу для спасіння інших людей і для цієї мети наділяє їх мудрістю та особливою духовною чуйністю. У своїй місії навернення людей на шлях спасіння ці праведники починають уподібнюватися до Сина Божого, Який прийшов у світ для того, щоб примирити грішних людей з Богом. Про таку духовну миротворчість і говорить сьома заповідь: «Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими». Звичайно, всі люди повинні прагнути бути моритворцями в колі своєї сім’ї та знайомих, але найвища форма цієї чесноти потребує особливого дару згори, який дається людям із чистим серцем.
Уподібнюючись до добрих діл Сина Божого, християнин повинен бути готовим наслідувати Його і в терпінні. Останні дві заповіді блаженства говорять про той сумний факт, що світ, «котрий лежить у злі», не може терпіти справжньої праведності і повстає на її носіїв: « Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас і гнати і всіляко неправедно злословити за Мене». Як світло, розганяючи пітьму, показує речі в їхньому справжньому вигляді, так і доброчесне життя справжніх християн виявляє все моральне неподобство безбожних. Звідси у грішників народжується ненависть до праведників і бажання помститися їм за свої докори сумління. Ця ненависть до праведників проходить через усю світову історію, починаючи з розповіді про Каїна та Авеля і досягаючи сучасних гонінь на віруючих. Люди зі слабкою вірою соромляться показати себе віруючими, бояться зазнати гонінь за свої релігійні переконання. Але справжні праведники і мученики з радістю приймали страждання за Христа, бо їхнє серце горіло любов’ю до Бога. Вони навіть вважали себе щасливими, що удостоїлися постраждати за віру. У дні випробувань християнину слід з них брати приклад і втішати себе словами Христа, Який обіцяв: «Радійте і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах»! Адже чим сильніша любов, тим більша і нагорода.
Підсумовуючи останні п’ять заповідей блаженства, ми бачимо, що вони закликають до любові. Милосердя до людей є початковою її формою. Духовна миротворчість є більш піднесеною формою любові, для успіху якої потрібна чистота серця і осяяння від Бога. Збереження вірності Богові під час глузувань і переслідувань, а також готовність віддати своє життя заради імені Христового є найвищим проявом любові до Бога. Таким чином, останні п’ять заповідей блаженства, показуючи християнинові все більш досконалі форми любові, накреслюють перед ним план верхніх склепінь храму чеснот.
На закінчення необхідно сказати, що християнину, який прагне любові, не слід водночас забувати і нехтувати фундаментом, на якому стоїть його будівля чесноти, - смиренням, очищенням совісті і лагідністю, тому що якщо духовний фундамент почне слабшати і давати тріщини, то й вся будівля може впасти.